Війна – це не лише бойові дії, лінії зіткнення, лінії розмежування, новини про щоденні втрати. Це повністю змінені життя людей, які проживають у зоні конфлікту. Це люди, які вимушені залишити свої домівки та починати все спочатку на новому, чужому місці. Пропонуємо вам мотивуючі історії про те, як переселенці після переїзду з окупованих території втілили свої мрії у життя та започаткували успішний бізнес.
Кафе із європейськими десертами
Родина переселенки з Донецька Христини Хорошилової виїхала з Донецька влітку 2014 року. Економіст за фахом, Христина мала хобі − виготовляла десерти. Після переїзду вирішила перетворити це на бізнес. Родина почала брати участь у грантових програмах, але жодну заявку грантодавці не підтримали. Христина не опустила рук, порадившись у родині, вирішили вкласти свої гроші у бізнес.
Кондитерській справі Христина навчалася у Києві − у Міжнародній кулінарній академії, також брала уроки у Ектора Хіменеса Браво, провідних кулінарів України. Спочатку родина орендувала літнє кафе у Святогірську, у 2017 році у Слов’янську підприємниця відкрила кафе, наприкінці 2018 ще одне під назвою «Cantuccini Bakery».
Перший десерт Христини Хорошилової був cantuccini, це італійське печиво, яке за авторським рецептом почали робити на замовлення, тому і так назвали кафе. Зараз люди замовляють солоні пироги до кави, з різними сирами, це багатьом смакує.
Більшість інгредієнтів підприємниця замовляє у Європі та просуває культуру кондитерського харчування. Виготовляють зефір з фруктового пюре, безглютенові солодощі, такі, що не викликають алергії. Свій досвід Христина передає у кондитерській студії на майстер-класах охочим навчитися робити європейські десерти. У грудні 2018 року Христина отримала відзнаку «Відкриття року» cеред підприємців Слов’янська. Секретом успіху вважає любов до своєї справи та людей, які оточують.
Клуб з програмування
Новий розділ книги життя Сергія Никифорова почався тоді, коли він та його родина назавжди втратили дім у Донецьку. Виїжджала сім'я двічі, Спершу 8 травня, але 18-го числа вже повернулися, думали, все владнається. Вдруге – 2 червня, після початку боїв за Аеропорт. Більше в Донецьку вони не були. Завантажили в машину документи, найнеобхідніші речі, собаку – і виїхали через Карлівку.
Далі родина поїхала в Харків. Була надія на швидке закінчення бойових дій. В Харкові, звідки родом дружина Сергія, у той час ситуація також була хиткою. Тож родина продовжила пошуки нового дому. В Івано-Франківську жив друг Сергія, який запросив до себе.
Там, за лінією розмежування, залишилися кар’єра і дім. З молодого власного виноградника на 180 кущів Сергій так і не встиг спробувати ягід. Ріс він на сумнозвісній Бутівці. В Івано-Франківську Сергій знайшов себе, друзів і нових членів родини.
До війни Сергій, спеціаліст зі змішаних інфекцій птахів, працював ветеринарним лікарем. У складі групи фахівців встановлював перший повний лабораторний діагноз на пташиний грип в Україні. Писав книгу по хворобам голубів, яку закінчив вже у Франківську. Хоча тут мусив переключитися на іншу діяльність. Сергій став співзасновником і головою організації переселенців в Івано-Франківську.
Після кількох років діяльності організація досягла успіхів, стала партнером Британської ради, відзначена в дослідженнях аналітичних центрів як одна з провідних у плані впливу на громаду.
Сергій пішов з посади, щоб розвивати інший проект – клуб з програмування і робототехніки. Починали його з краудфандінгу на Bigidea. За рік роботи замість 30 дітей, що планували на початку, змогли організувати безкоштовне навчання 600 дітей. Зараз клуб з програмування і робототехніки працює як соціальне підприємство, що розробляє або адаптує і передає в школи різні навчальні програми з програмування. Цього року запустили 40 гуртків програмування за програмою Codeclub World при школах по всій області.
Також ініціювали процес реформування навчальних програм в ПТНЗ. Активно співпрацюємо з обласним департаментом освіти, інститутом післядипломної педагогічної освіти, а також Івано-Франківським ІТ-кластером.
Були й інші реалізовані проекти: триденний фестиваль альтернативного театру, збудований перший в Івано-Франківську і третій в Україні памп-трек.
Переселенець з Луганщини одягає француженок та створює білизну для відомого українського бренду
Підприємець-переселенець Ігор Шостак відновив на Полтавщині «з нуля» роботу свого текстильного підприємства, налагодив виробництво і отримав закордонні замовлення.
Сьогодні Ігор Шостак − досить успішний підприємець, текстильні вироби якого цінують не тільки в Україні, а й за кордоном. Свій бізнес-шлях чоловік почав ще у 2000-му році. Саме тоді заснував власне швейне виробництво.
Коли у Луганську почалися бойові дії, підприємець був змушений виїхати з родиною з рідного міста. Жодну машинку чи якесь обладнання йому не вдалося вивезти звідти. Підприємство, яке виготовляло текстиль і де працювали 35 людей, бойовики розграбували.
Жити наново і створювати бізнес підприємець почав на Полтавщині. Найважливіше, що мали, це клієнти. Зараз підприємство виготовляє текстильні вироби на експорт − для Франції шиють сукні, сорочки, блузи та інший текстиль. Співпрацює Ігор Шостак і з українським бізнесом − нещодавно вдалося налагодити співпрацю з власниками відомого українського бренду «Anabel Arto», для яких на Полтавщині шиють білизну.
З підприємцями з Донбасу Ігор Шостак і сьогодні підтримує стосунки, він є учасником «Donbas fashion cluster», співпраця з бізнесом дозволяє вигідно закуповувати сировину для виробництва. Про це домовилися з китайськими виробниками текстилю на міжнародній виставці у Польщі.
Крафтові сири
Подружжя Ян і Ельвіра Гатицькі три роки тому почали життя з чистого аркуша. Механік і юрист мирно жили в рідній Макіївці, де будували плани на життя і займалися улюбленою справою, але в 2014-му окупація і військові дії на Донбасі внесли корективи в розмірений розпорядок.
Починаючи життя з нуля на новій території, родині довелося неабияк витратитися, вклавши в справу власні заощадження. Щоб звести ферму і купити перших кіз, подружжя продало дві іномарки, на яких їздили. Крім того, їм вдалося виграти три гранти: 250 тис. грн Гатицькі отримали від ПРООН в Україні, ще два по 20 тис. грн виділила Міжнародна організація з міграції. За ці гроші вдалося купити форми для сироваріння і доїльний апарат, а також обладнати невелику камеру для дозрівання сирів.
«Почала шити, щоб чимось зайняти голову від думок»
У мирному житті Олена Мялук була успішною бізнесвумен, тримала магазин одягу в Донецьку, мала власний будинок у Горлівці й виховувала трьох дітей. Коли війна постукала у двері, наймолодшому сину не було і місяця. Олена зрозуміла, що не може дозволити, щоб її діти жили в страху і небезпеці. Зібрала речі і поїхала на батьківщину своєї матері, − у невелике село під Козятином. У селі перспективи не бачила, переїхала в Козятин, зняла житло і на заощадження придбала швейну машинку, бо за фахом вона кравець-закрійник.
Олена Мялук закрила свій магазин у Донецьку, товар розпродала і за ті кошти придбала машинку та оверлок. Почала шити, щоб чимось зайняти голову від думок і дати роботу рукам. Отримувала замовлення. Пізніше зрозуміла, що не хоче просто надавати послуги ательє. Відкрила власну майстерню Leneli. А паралельно почала подавати заявки на різні проекти. Отримані знання на бізнес-тренінгах додали обізнаності, дозволи побачити нові можливості і виявити ніші у бізнес-середовищі. А обладнання, яке закупила за грантівські кошти, допомогло розширити спектр послуг.
Зараз у майстерні Олени, окрім неї, працюють ще дві майстрині з місцевих. Вони шиють речі як для індивідуальних клієнтів, так і комерційних підприємств. Паралельно Олена створює власні міні-колекції і проводить курси крою та шиття для жінок і дівчат. Вона знову почувається успішною і затребуваною. Каже, навіть якщо у Донецьк повернеться мир, вона вже туди не повернеться. І не через те, що житло знищене, а тому, що за цей час вона стала іншою − почала більше вивчати саме себе, розуміти і прислухатися до внутрішнього голосу, а він говорить українською.
