ЛІТЕРАТУРНА ДОВІДКА "ОМАР ХАЯМ: ТАЄМНИЧА ЛЕГЕНДА СХОДУ"

«Ми більше в цей світ ніколи не потрапимо, ніколи не зустрінемося з друзями за столом. Лови кожну мить — потім її вже ніколи не підстережеш»

(Омар Хаям)

18 травня 1048 року народився культовий перський поет, філософ, математик і астроном Омар Хаям. Всесвітню славу він здобув завдяки своїм філософським чотиривіршам, так званим «рубаї», які завжди були сповнені глибокого сенсу.

Загалом, Омар Хаям відомий своєю неймовірно результативною діяльністю, не тільки в літературі, а у багатьох сферах, таких як історія, астрономія і математика. Він є знаковою особистістю в історії Ірану і Сходу в цілому. Протягом багатьох років Омар Хаям мотивував людей і допомагав їм віднайти сенс буття (власне, і нині рубаї поета продовжують змушувати людей замислюватися про різні питання і надихати), і завдяки цьому він став одним із творців культурного, суспільного та наукового життя у Самарканді.

Попри видатні досягнення Омара Хаяма у різних сферах діяльності, існує версія, ніби насправді його взагалі ніколи не існувало. Є також гіпотеза, що під цим легендарним іменем творило декілька людей. І хоча історично точно відстежити діяльність людини, котра жила майже тисячу років тому назад, дуже важко, все ж існують докази того, що Омар Хаям це не міф, а людина, яка дійсно існувала, творила і залишила по собі величезний творчий спадок.

Пропонуємо вам перечитати декілька із багатьох знаменитих чотивіршів Омара Хаяма в перекладі українською мовою.

БІБЛІОЦІКАВИНКИ "ДИВУЙМОСЯ РАЗОМ: КНИЖКОВІ РЕКОРДИ"

А чи відомі вам якісь рекорди, пов’язані з книжками? От нам відомі і ми дуже хочемо поділитися з вами деякими з них.

1. Наймолодша людина у світі, яка видала власну книжку

Наймолодшою авторкою книжки, яку було видано великим тиражем, є Дороті Стрейт (нар. 25 травня 1958 р.) з Вашингтону, США. 1962 р. у чотирирічному віці вона написала книгу «Як починався світ», яку у серпні 1964 р. опублікувало видавництво «Pantheon Books». А найбільш «свіжим» аналогічним рекордом вважається публікація книжки п’ятирічного хлопчика з Бразилії на ім’я Адауто Ковальські да Сілва. 2005 року він видав книгу «Навчитися легко».

2. Найдовша автограф-сесія письменника

Найбільша кількість книжок, підписаних одним автором за одну автограф-сесію, складає 6786 примірників. Відбулася ця автограф-сесія 21 червня 2014 р. Тоді письменник Оррін Вудворд (США) протягом 6 годин 33 хвилин поспіль підписував для читачів свою нову книжку «Справедливість для всіх».

3. Автор, який отримав рекордно високий прибуток за книжку для дорослих читачів

Якщо говорити про продажі та заробітки, то письменницю Еріку Леонард Джеймс (Э. Л. Джеймс) можна назвати найуспішнішою авторкою книжок для дорослих. За період з червня 2012 р. по червень 2013 р. ця британська письменниця заробила цілих 95 млн. доларів США! Таким чином, вона побила попередній рекорд американського письменника Джеймса Паттерсона, який за 12 місяців отримав від своєї книжки прибуток у розмірі 91 млн. доларів США.

4. Книжка, яку було розпродано за 24 години

Книжка, яку було розпродано рекордно швидко, це усім відомий твір Джоан Роулінг «Гаррі Поттер і смертельні реліквії» – сьома і заключна книжка із серії романів про Гаррі Поттера. 21 липня 2007 р. всього за 24 години було продано 8,3 млн. Примірників цієї книжки (або 345 833 книжки за годину).

Дж. Роулінг також є володаркою рекорду в номінації «Найбільший річний прибуток від книжки для дітей». За 12 місяців з 2007 по 2008 р. письменниця заробила 300 млн. доларів США.

5. Найбільша приватна колекція книжок

Американець Джон Бенгем володіє неймовірною колекцією, в якій налічується понад 1,5 млн. книжок. Увесь будинок пана Бенгема заповнений книжками, а ще вони зберігаються у його великому гаражі і просто надворі під  брезентовим накидом.

6. Найдовший марафон читання вголос

З 19 по 24 вересня 2008 року відбувався найдовший марафон читання вголос, який тривав 113 годин 15 хвилин. Володарем цього унікального рекорду є Діпак Шарма Баджагейн (Непал). Під час цього марафону пан Баджагейн читав уголос 17 різних книжок від 13 авторів.

7. Найвища бібліотека

Найвища бібліотека у світі розташована на висоті 230,9 м над рівнем вулиці на 60-му поверсі готелю «JW Marriott» у будинку «Tomorrow Square» в Шанхаї, Китай.

РЕКОМЕНДУЄМО ПРОЧИТАТИ: ІРЕН РОЗДОБУДЬКО "ЛІЦЕЙ СЛУХНЯНИХ ДРУЖИН"

Ірен Роздобудько – талановита сучасна українська письменниця. Авторка понад тридцяти романів і декількох кіносценаріїв, лауреат і переможниця літературних конкурсів «Коронація слова», «Книга року» Бі-бі-сі, премії ім. Нестора Літописця, володарка престижної відзнаки «Золотий письменник України», Роздобудько творить історію сучасної української літератури.

Про книжку «ЛСД. Ліцей слухняних дружин»

Хто з чоловіків не мріяв про ідеальну дружину? Дружину, яка буде слухняною, покірною та щиро кохатиме свого обранця. Знайти таку дуже легко. Треба лише звернутися до ліцею слухняних дружин…

Пат – вихованка ліцею, яку переконують: усе, що відбувається за межами закладу, не варте уваги, а справжнє життя полягає у покірному служінні своєму майбутньому чоловікові. Та випадкове знайомство із саксофоністом, який завітав до їхнього закладу під час розслідування вбивства однієї з вихованок, відкриває їй очі: те, чому їх навчали, насправді омана, існує інше життя – вільне та прекрасне.

Намагаючись відборонити свою свободу, вона втікає з закладу й опиняється на вулиці, до якої зовсім не пристосована. Чи зможе вона вижити у світі, про який нічого не знає?

ІНФОРМАЦІЙНИЙ КОКТЕЙЛЬ "ЯК ВАС ЗВАТИ? СПРАВЖНІ ІМЕНА ВІДОМИХ ПИСЬМЕННИКІВ"

Їхні імена відомі мільйонам людей, завдяки плодам їхньої літературної праці. Але чи справжні імена ми знаємо? Чимало письменників, які тепер є знаними чи не на весь світ, на початку своєї кар’єри з якоїсь причини вирішили взяти псевдонім. До вашої уваги справжні імена тих, чиї  колись вигадані імена міцно закарбувалися в історії української чи світової літератури.

Українські письменники:

1. Олександр Олесь – Кандиба Олександр Іванович

2. Іван Карпенко-Карий – Тобілевич Іван Карпович

3. Панас Мирний – Рудченко Панас Якович

4. Марко Вовчок – Вілінська Марія Олександрівна

5. Остап Вишня – Павло Губенко

6. Іван Багряний – Лозов‘ягін Іван Павлович

7. Леся Українка – Косач (за чоловіком – Квітка) Лариса Петрівна

Іноземні письменники:

1. Джордж Еліот – Мері Енн Еванс

2. Е. Л. Джеймс – Еріка Леонард Джеймс

3. Джон Ле Карре – Девід Джон Мур Корнвел

4. Джордж Орвелл – Ерік Артур Блер

5. Лемоні Снікет – Деніел Гендлер

6. Марк Твен – Семюель Ленгхорн Клеменс

7. Енн Райс – Говард Аллен О'Браєн

8. Каррер, Елліс та Ектон Белл – Шарлотта, Емілі, Анна Бронте (відповідно)

9. Льюїс Керрол – Чарльз Латвідж (Лютвідж) Доджсон

10. Вольтер – Франсуа Марі Аруе

У СЕРПНІ ВИЙДЕ ВІДВЕРТА БІОГРАФІЧНА КНИГА ПРО ПРИНЦА ГАРРІ ТА МЕГАН МАРКЛ

Незабаром ми зможемо дізнатися ще більше цікавої інформації про герцога та герцогиню Сассекських, адже у серпні вийде біографічна книжка про Гаррі та Меган, спеціально для якої зіркове подружжя дало відверте інтерв’ю. Книга називатиметься «Finding Freedom: Harry and Meghan and the Making Of A Modern Royal Family» («У пошуках свободи: Гаррі та Меган і створення сучасної королівської родини»).

Відомо, що автори книги, журналісти Омід Скобі і Керолін Дюран, провели велике інтерв’ю з Меган та Гаррі напередодні їхнього переїзду зі Сполученого Королівства до Канади. Книжка вийде 11-го серпня. Які секрети спільного життя подружжя розкриє це видання? Які неправдиві чуткі розвіє? Які факти підтвердить?

Ось, що написано в короткому описі книжки на Amazon:

«Коли з’явилися новини про початок стосунків англійського принца та американської актриси, ця історія захопила увагу всього світу . І попри те, що про герцога і герцогиню Сассекських з того часу писала чи не вся преса – від їхніх заручин, весілля, народження сина Арчі до їхнього безпрецедентного рішення відмовитися від королівського життя – мало хто знає істинну історію Гаррі та Меган. Вперше за весь час «У пошуках свободи» вийде за межі висвітленої у пресі інформації і розкриє невідомі подробиці спільного життя Гаррі та Меган, розвіє багато чуток і хибних думок, які не дозволяють парі спокійно жити.  Завдяки унікальному доступу авторів до пари та за участі найближчих людей королівського подружжя, «У пошуках свободи» стане чесним, детальним і обеззброюючим портретом впевненої у собі, впливової та прогресивної пари, яка не боїться порушувати традиції і створювати новий шлях подалі від суспільної уваги, присвятити себе формуванню гуманітарної спадщини, яка матиме величезне значення для світу».

Чекаємо з нетерпінням на вихід книжки і сподіваємося, що в найближчому майбутньому її буде перекладено українською мовою.

ДОРОЖНЯ АБЕТКА "УВАГА: СВІТЛОФОР ПІДКАЖЕ"

Один древній мудрець сказав, що рух - це життя, це шлях до того, щоб пізнати світ. І в наше сьогодення ми не можемо уявити свого життя без транспорту, доріг, світлофорів, пішохідних переходів. Адже тільки за допомогою транспорту ми можемо їздити на велику відстань.       Щоб захистити себе і оточуючих від нещасних випадків треба обов'язково дотримуватись правил дорожнього руху. В іншому разі можна стати жертвою своєї необдуманої поведінки.

  Важливим правилом безпеки руху є необхідність переходу дороги тільки  в спеціально відведених  місцях. При цьому уважно дивитися ліворуч, а потім праворуч. І не забути зняти навушники.
   Діти повинні добре усвідомити, що дорога - не місце для ігор. Гратися потрібно на дитячих  та спортивних майданчиках. А кататися на велосипедах, самокатах можна у дворах і парках.  По дорозі на велосипеді можна їздити лише коли виповнилося чотирнадцять років.

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ : ЛІТЕРАТУРНИЙ КРОСВОРД

 Пропонуємо згадати про МАРКА КРОПИВНИЦЬКОГО - актора, режисера, письменника, драматурга, театрального і громадського діяча ( 22 травня 1840 - 21 квітня 1910).

Запрошуємо розв'язати літературний кросворд "Життя і творчість Марка Кропивницького" за посиланням:

https://crosswordlabs.com/embed/2020-05-15-628?fbclid=IwAR3wj7OtjSfioRiIXxbtju69KlyQYAz3M5SneoJE4Ggw5bmXpf_m0uFGoSk

Визначною історичною подією, до якої причетний особисто Марко Кропивницький, стало створення першого професійного театру в Україні. Визначна постать в українській культурі, яку ми повинні шанувати; досліджувати творчість з різних джерел, просто перечитувати його твори.
   В історії світової театральної культури діяльність М. Кропивницького як керівника трупи і водночас режисера, актора, драматурга можна порівняти хіба з багатогранною творчою діяльністю Мольєра у французькому театрі. Самовіддана боротьба М. Кропивницького за свій театр в умовах повної дискримінації української культури, української мови, була прикладом громадянського подвигу.
     Кропивницький досить оригінально відстоював українську мову. Очевидці розповідали, що режисер заходив до цирюльні і голосно говорив: «Поголити!». Якщо його не розуміли, він не повторювався. Розвертався і йшов до іншого місця, туди де його розуміли. Ось одна із його цитат:

«Через те ж я і балакаю з вами по-українськи, бо знаю, що ви українець, і знаєте мову, і що колись самі балакали зо мною по-своєму. Може, це тоді було в моді? Ви перемінились, а я не хочу хамелеонничать!»

  

  Сучасники Кропивницького цінували його.

   Софія Тобілевич згадує: "Кропивницький був досить огрядий, повновидий, з живими й розум­ними очима. Він мало говорив, а більше слухав те, що ка­зали інші, час від часу подаючи дуже дотепні репліки. Жартуючи, сам не всміхався."

 «Тут Маша нагадувала мені про те, чого навчав акторів Кропивницький: «Вивчайте все те, що оточує вас, пригля­даючись пильно до кожної людини, силкуйтесь затримати у своїй пам'яті всі зовнішні вияви різних почуттів у різних по характеру людей».
— Так, Соню, — казала Маша, — життя наше — це ве­лика школа. Ти ж чула, що каже Марко Лукич кожному акторові, який не так як треба виконує роль?
— Чула,— відповіла я.— Він завжди питає: «Де і у кого з живих людей ви могли побачити отакі рухи і таку поведінку? Покиньте вигадувати, а давайте справжню, живу людину!»
«Такої чистої, блискучої всіма блесками поезії і гумору народної мови не у многих писателів случиться подибати… Широкою струєю пливе мова в драмах Кропивницького. Автор, очевидно, сам знає свій дар слова і любується переливами його чудових красок і блесків», — зазначав Іван Франко.

К. Станіславський відзначав історичну роль діяльності українських митців. «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський,— блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва...»

 Максим Рильський писав:

Давно життя минуло старосвітське

І зник з землі «Глитай, або ж Павук».

Та знов, мов крила,—

міліони рук

Стрічають плеском ім'я —

Кропивницький. 

   

КИРИЛО ТА МЕФОДІЙ /ДО ДНЯ СЛОВ'ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ/

Факторами, що утворюють культуру є — мова і писемність. Якщо у людей відібрати право або можливість говорити рідною мовою, то це буде найважчим ударом по їхній рідній культурі. Якщо в людини відібрати книги рідною мовою, то вона втратить найважливіші скарби своєї культури.
   Початок писемності — особлива віха в історії кожного народу, в історії його культури. У глибині тисячоріч і сторіч зазвичай губляться імена творців писемності того або іншого народу, або язикової сім'ї. Але слов'янська писемність має зовсім дивне походження. Завдяки цілому ряду історичних свідчень нам відомо про початок слов'янської писемності та про її творців — святих рівноапостольних братів Кирила й Мефодія.
  Брати Кирило та Мефодій народилися в першій третині ІХ ст. в Солуні (тепер Салоніки, Греція).  Кирило був бібліотекарем у соборі св. Софії в Константинополі, потім став викладачем філософії.

  На іконах Кирило і Мефодій зображуються в єпископському вбранні – візантійського або латинського крою з  атрибутами: хрест, книга, келих, розгорнутий сувій зі слов’янським алфавітом. На деяких іконах тримають у руках модель храму. Кирило зображується одягненим, як викладач з відкритою книгою в руці, яка написана кирилицею.

Життєвий шлях видатних просвітителів досить драматичний. На Кирила нападали кочові хазари й угри. Мефодій ледь врятувався від розбійників, через чвари і наклепи пробув у в'язниці два з половиною роки.

Візантійський імператор Михайло послав братів у Моравію для просвітительської місії. Там, як і в інших князівствах, богослужіння велось незрозумілою латиною. Це й спонукало Кирила до створення 863 року слов'янської азбуки, що мала 38 букв. Імператор писав князю, що він посилає йому вченого і філософа, якому Бог відкрив літери і цей дар «дорожче всякого золота і срібла, каменів дорогоцінних і багатств».

24 травня вважається Днем слов’янської писемності. Кирилиця — слов’янська азбука, за іменем її творця вживалася протягом сотень років, є основою сучасної азбуки всіх слов’янських народів. Нею написані «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», інші твори Київської Русі.

Імена Кирила і Мефодія навічно записані в історію слов’янських народів.

ІНТЕРНЕТ ПОВІДОМЛЕННЯ: ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР - УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ТА ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ, ПРОЗАЇК, ДРАМАТУРГ ТА ХУДОЖНИК

Володимир Винниченко народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР.

З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.

У своїх спогадах Розалія Винниченко писала, що Володимир народився у робітничо-селянській родині. Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветград й одружився з удовою Євдокією Павленко. Від першого шлюбу мати В.Ви-нниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К.В.Винниченком народився лише Володимир. У народній школі Володимир привернув до себе увагу своїми здібностями. Вчителька переконала батьків, щоб продовжувати освіту дитини. Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії.

Одягнений в українське вбрання, у сивій шапці і з кийком у руці приходить на здавання іспитів екстерном у Златопiльську гімназію. Доля на цей раз усміхнулася — Володимир одержує диплом. Будучи студентом університету, створює таємну революційну організацію «Студентська громада».

1902 року його заарештовано і посаджено до міської в’язниці. Через недостатність доказів було випущено. На нього чекало виключення з гімназії. Через деякий час — знову арешти, втечі, партійна робота, написання книг та брошур на революційні теми. Революція 1917 року застає Винниченка в Москві.

Упродовж трьох років, змінюючи різні посади, Винниченко прагне принести якнайбільшу користь Україні, її народові. Хоча вважав себе марксистом, але світогляд перебував під впливом гуманізму й західного лібералізму. За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність.

Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти». Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Коцюбинський у 1909 році писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав І.Франко в рецензії на збірку оповідань В.Винниченка «Краса і сила» (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка».

Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з’їзд оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом». Політичну діяльність він продовжував у Чехословаччині, Парижі, Франції… Науковці стверджують, що він на перших порах підтримував тісні зв’язки з українською національною еміграцією, з групою російських літераторів — Бєлим, Еренбургом, Ремізовим, але відмовився від творчої співпраці з видавництвом «Скифы».

Перу Винниченка належить і проект програми антибільшовицького «Єдиного революційно-демократичного національно фронту». На жаль, об’єднати розбиті емігрантські групи не вдалося. «Власне тепер я все більше й більше відчуваю самотність: від антибольшевицьких кіл я відійшов, до большевицьких не ввійшов. Нема ні одної групи, з якою я почував би себе злитим, яка підтримувала б мене», — записав він 31 серпня 1925 року. І все більше зосереджується на літературній діяльності. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»…

На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера», сценарій якого побудовано на п’єсі В.Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п’єси «Над». Ще раніше його п’єси ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві і Петрограді, у театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку.

 Його  сюжети — це лише приклади того ілюстрованого матеріялу, за який його ганили, а якого він уживав, щоб перевірити суттєве: а саме, до якої міри люди вірять в те, що проголошують, до якої міри сьогоднішні Ляерти хочуть і можуть жити в згоді з повчанням старого Полонія: бути вірним самому собі. Вислід сьогоднішніх його експериментів, мабуть, був би такий самий». Володимир Винниченко — письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Настав час для повномасштабного видання його творів, осмислення неперевершеного літературного надбання. Бережімо і його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…».

Інтернет-посилання

http://ukrlit.org/vynnychenko_volodymyr_kyrylovych - Винниченко Володимир Кирилович;

https://uk.wikipedia.org/wiki/Винниченко_Володимир_Кирилович - Винниченко Володимир Кирилович - біографія;

http://www.ukrlib.com.ua/books/book.php?id=123 - Винниченко Володимир. Повні тексти творів;

http://chtyvo.org.ua/authors/Vynnychenko - Винниченко Володимир. Власні твори;

http://gdz4you.com/prezentacii/prezentacii-istorija-ukr/1685-prezentacya-na-temu-volodimir-kirilovich-vinnichenko.html - Презентація «Володимир Кирилович Винниченко».

НІЛ ГЕЙМАН : ЧОМУ НАШЕ МАЙБУТНЄ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД БІБЛІОТЕК, ЧИТАННЯ І ФАНТАЗІЇ

Ніл Гейман – англійський письменник в жанрі фантастики та фентезі, який відомий у всьому світі своїми творами для дітей та дорослих. Такі його роботи як «Зоряний пил», «Американські боги», «Кораліна», і серія коміксів «Пісочна людина» – відомі у всьому світі, навіть серед людей, які не належать до фанатів жанру.

У Barbican Centre (центр виконавчих мистецтв), в Лондоні, Ніл Гейман прочитав чудову лекцію, в якій розповів, чому майбутнє людства залежить від нашої фантазії, книг та бібліотек.

Один з користувачів LiveJournal.com зробив переклад конспекту лекції з англійської, і ми вирішили переопублікувати його у себе на блозі:

*****

Отже, я збираюся поговорити з вами про читання. Я збираюся розповісти вам, що бібліотеки важливі. Я збираюся припустити, що читання художньої літератури, читання для задоволення є однією з найважливіших речей у житті людини. Я збираюся з усією пристрастю благати людей усвідомити, що таке бібліотеки і бібліотекарі, і зберегти обидва явища.

І я очевидно дуже сильно упереджений, адже я письменник, автор художніх текстів. Я пишу і для дітей, і для дорослих. Вже близько 30 років я заробляю собі на життя за допомогою слів, здебільшого створюючи речі і записуючи їх.

Безсумнівно я зацікавлений, щоб люди читали, щоб люди читали художню літературу, щоб бібліотеки і бібліотекарі існували і сприяли любові до читання та існуванню місць, де можна читати.

Я промовляю цю промову сьогодні під патронатом Агентства читання, благодійної організації, чия місія полягає в тому, щоб дати всім рівні шанси в житті і допомогти стати впевненими і зацікавленими читачами.

Сюди входить підтримка освітніх програм, бібліотек і окремих особистостей, а також відверте і безкорисливе заохочення самого акту читання. Тому що, як кажуть, все змінюється, коли ми читаємо.

Саме ця зміна і саме цей акт читання – те, про що я хочу сьогодні поговорити. Я хочу розповісти про те, що з нами робить читання. Для чого воно створене.

Одного разу я був у Нью-Йорку і почув розмову про будівництво приватних в’язниць – це індустрія, що стрімко розвивається в Америці. Тюремна індустрія повинна планувати свій майбутній ріст – скільки камер їм знадобиться? Яке буде кількість ув’язнених через 15 років?

І вони виявили, що можуть передбачити все це дуже легко, використовуючи найпростіший алгоритм, заснований на опитуваннях, який відсоток 10 і 11-річних не може читати. І звичайно не може читати для свого задоволення.

В цьому немає прямої залежності, не можна сказати, що в освіченому суспільстві немає злочинності. Але взаємозв’язок між факторами простежується.

Я думаю, що найпростіші з цих зв’язків формуються очевидно. Грамотні люди читають художню літературу.

У художньої літератури є два призначення. По-перше, вона відкриває вам залежність від читання. Жага дізнатися, що ж станеться далі, бажання перегорнути сторінку, необхідність продовжувати, навіть якщо буде важко, тому що хтось потрапив у біду, і ти повинен дізнатися, чим це все скінчиться … в цьому є справжній драйв.

Це змушує дізнаватися нові слова, думати по-іншому, продовжувати рухатися вперед. Виявляти, що читання саме по собі є задоволенням. Одного разу усвідомивши це, ви на шляху до постійного читання. Читання – це ключ.

Кілька років тому я чув висловлювання, що ми живемо в «пост-грамотному» світі, де можливість отримувати смисл з письмового тексту вже вторинна, але ці дні пройшли. Слова зараз важливіші ніж будь-коли, ми досліджуємо світ за допомогою слів, а так як світ зісковзує в світову павутину, ми слідуємо за ним, щоб спілкуватися і бути свідомими того, що ми читаємо.

Люди, які не розуміють один одного – не можуть обмінюватися ідеями, не можуть спілкуватися, а програми-перекладачі роблять тільки гірше.

Найпростіший спосіб гарантовано виростити грамотних дітей – це навчити їх читати і показати, що читання – це приємна розвага. Найпростіше – знайдіть книги, які їм подобаються, дайте їм доступ до цих книг і дозвольте їм прочитати їх.

Я не думаю, що існує така річ, як погана книга для дітей. Знову і знову серед дорослих стає модно вказувати на певні дитячі книги, часто на цілий жанр або автора, і проголошувати їх поганими книгами, книгами, від читання яких потрібно захистити дітей.

Це дурниця. Це снобізм і дурість. Не існує поганих авторів для дітей, якщо діти хочуть їх читати і шукають їх книги, тому що всі діти різні. Вони знаходять потрібні їм історії, і вони входять всередину цих історій. Побита і замусолена для вас ідея – не побита і замусолена для них. Адже дитина відкриває її вперше для себе.

Не відвертайте дітей від читання лише тому, що вам здається, ніби вони читають неправильні речі. Література, яка вам не подобається, – це шлях до книг, які можуть бути вам до душі. І не у всіх однаковий з вами смак.

Дорослі з добрими намірами можуть легко знищити любов дитини до читання: захистіть їх від читання того, що їм подобається, або дайте їм достойні, але нудні книги, ці сучасні еквіваленти вікторіанської «виховної» літератури. Ви залишитеся з поколінням, переконаним, що читати – це не круто, або гірше того – неприємно.

Потрібно, щоб наші діти вставали на сходи читання: все, що їм подобається, буде просувати їх – щабель за щаблем – до грамотності.

І друга річ, яку робить художня література, – вона породжує емпатію. Коли ви дивитеся телепередачу або фільм, ви дивитеся на речі, які відбуваються з іншими людьми.

Художня ж проза – це щось, що ви робите з 33 букв і пригорщі розділових знаків, і ви, ви один, використовуючи свою уяву, створюєте світ, населяєте його і дивитеся навколо чужими очима.

Ви починаєте відчувати речі, відвідувати місця і світи, про які ви б і не дізналися. Ви дізнаєтеся, що зовнішній світ – це теж ви. Ви стаєте кимось іншим, і коли повернетеся у свій реальний світ, то щось всередині вас трошки зміниться.

Емпатія – це інструмент, який збирає людей разом і дозволяє вести себе не як самозакохані одинаки.

Ви також знаходите в книжках дещо життєво важливе для існування в цьому світі. І ось воно: світові не обов’язково бути саме таким. Все може змінитися.

У 2007 році я був у Китаї, на першому схваленому партією конвенті з наукової фантастики і фентезі. Китайці створювали чудові речі, якщо їм приносили схеми. Але нічого вони не покращували і не придумували самі. Вони не винаходили. І тому вони послали делегацію в США, в Apple, Microsoft, Google і розпитали людей, які придумували майбутнє, про них самих. І виявили, що ті читали наукову фантастику, коли були хлопчиками і дівчатками.

Література може показати вам інший світ. Вона може взяти вас туди, де ви ніколи не були. Один раз відвідавши інші світи, як ті, хто скуштував чарівних фруктів, ви ніколи не зможете бути повністю задоволені світом, в якому виросли.

Невдоволення – це хороша річ. Незадоволені люди можуть змінювати і покращувати свої світи, робити їх кращими, робити їх іншими.

І поки ми не пішли від теми, я хотів би сказати пару слів про ескапізм. Цей термін вимовляють так, як ніби це щось погане. Начебто «ескапістська» література – це дешевий дурман, потрібний тільки заплутаним, обдуреним і введеним в оману. А єдина література, гідна дітей і дорослих, – це література наслідувальна, що відображає все найгірше в цьому світі.

Якби ви опинилися в нерозв’язній ситуації, в іншому місці, серед людей, які не бажають вам нічого хорошого, і хтось запропонував би вам тимчасову втечу звідти, невже б ви цю можливість не прийняли?

Саме такою і є ескапістська література, це література, яка відкриває двері, показує, що на вулиці сонце, дає місце, куди можна піти, якщо тебе контролюють, і людей, з якими хочеться бути (а книги – це реально існуючі місця, не сумнівайтеся в цьому ).

А що ще важливіше, під час такої втечі книги можуть дати вам знання про світ і ваші біди, вони дають вам зброю, дають вам захист: справжні речі, які можна забрати з собою в тюрму. Знання та вміння, які можна використовувати для справжньої втечі.

Як нагадує нам Дж. Р. Р. Толкін, єдині люди, які протестують проти втечі, це тюремники.

Інший спосіб зруйнувати дитячу любов до читання, це, звичайно, переконатися, що поруч немає книг. І немає місць, де діти б могли їх прочитати.

Мені пощастило. Коли я ріс, у мене була чудова  районна бібліотека. У мене були батьки, яких можна було переконати закинути мене в бібліотеку по дорозі на роботу під час літніх канікул.

І бібліотекарі, які брали маленького самотнього хлопчика, який повертався в бібліотеку щоранку і вивчав каталог карток, розшукуючи книги з примарами, магією або ракетами в них, книги з вампірами або загадками, з відьмами і чудесами. І коли я прочитав всю дитячу бібліотеку, я взявся за дорослі книги.

Вони були хорошими  бібліотекарями. Вони любили книги і любили, щоб їх читали. Вони навчили мене, як замовляти книги з інших бібліотек через міжбібліотечний обмін. У них не було снобізму з приводу того, що я читав. Здавалося, їм подобався цей хлопчик з широко розкритими очима, який любив читати.

Вони говорили зі мною про прочитані книги, вони знаходили для мене інші книги із серії, вони допомагали. Вони ставилися до мене як до пересічного читача – не більше і не менше – і це означало, що вони поважали мене. У свої 8 років я не звик до того, щоб мене поважали.

Бібліотеки – це свобода. Свобода  читати, свобода спілкуватися. Це освіта (яка не закінчується в той день, коли ми залишаємо школу або університет), це дозвілля, це притулок і це доступ до інформації.

Я боюся, що в 21 столітті люди не зовсім розуміють, що таке бібліотеки і яке їхнє призначення. Якщо ви сприймаєте бібліотеку як полицю з книгами, вона може здатися вам старою і несучасною в світі, де, більшість, хоча і не всі книги, існують в електронному вигляді. Але це фундаментальна помилка.

Я думаю, що тут вся справа в природі інформації. Інформація має ціну, а правильна інформація безцінна. Протягом всієї історії людства ми жили за часів браку інформації. Отримати необхідну інформацію завжди було важливо і завжди чогось вартувало. Коли садити урожай, де знайти речі, карти, історії і розповіді – це те, що завжди цінувалося.

Інформація була цінною річчю, і ті, хто володів  нею або добували її, могли розраховувати на винагороду.

В останні роки ми відійшли від браку інформації і підійшли до перенасичення нею. Згідно Еріку Шмідту з Google, тепер кожні два дні людська раса створює стільки інформації, скільки ми виробляли від початку нашої цивілізації до 2003 року. Це щось близько п’яти ексобайтів інформації в день, якщо ви любите цифри.

Зараз завдання полягає не в тому, щоб знайти рідкісну квітку в пустелі, а в тому, щоб розшукати конкретну рослину в джунглях. Нам потрібна допомога в навігації, щоб знайти серед цієї інформації те, що нам дійсно потрібно.

Бібліотеки – це місця, куди люди приходять за інформацією. Книги – це тільки верхівка інформаційного айсберга, вони лежать там, і бібліотекарі можуть вільно і легально забезпечити вас книгами. Більше дітей беруть книги з бібліотек, ніж будь-коли раніше, і це різні книги – паперові, електронні, аудіокниги.

Але бібліотеки – це ще, наприклад, місця, де люди, у яких немає комп’ютера або доступу до інтернету, можуть вийти в мережу. Це неймовірно важливо за часів, коли ми шукаємо роботу, розсилаємо резюме, оформляємо пенсію в інтернеті. Бібліотекарі можуть допомогти цим людям орієнтуватися в світі.

Я не думаю, що всі книги повинні потрапити або потраплять на екрани. Як одного разу зауважив Дуглас Адамс, за 20 років до появи Amazon Kindle, паперова книга схожа на акулу. Акули старі, вони жили в океані до динозаврів. І причина, чому акули досі існують, полягає в тому, що акули краще за всіх справляються з роллю акул.

Паперові книги міцні, їх складно знищити, вони не бояться води, їх зручно читати і при прямому сонячному світлі, вони зручно лежать в руці, і для них завжди залишиться місце. Вони належать бібліотекам, навіть якщо бібліотеки вже стали місцем, де ви можете отримати доступ до електронних книг, аудіокниг, DVD і інтернет.

Бібліотека – це сховище інформації, яке дає кожному громадянину рівний доступ до неї. Це включає в себе інформацію про здоров’я. І про психічне здоров’я. Це місце для спілкування. Це затишне місце, притулок від навколишнього світу. Це місце з бібліотекарями. Якими будуть бібліотеки майбутнього, ми можемо уявляти вже зараз.

Грамотність стала важливішою, ніж будь-коли в цьому світі SMS і е-мейлів, в світі письмової інформації. Ми повинні читати і писати, і нам потрібні відкриті світу громадяни, які можуть комфортно читати, розуміти, що вони читають, розуміти нюанси і висловлюватися так, щоб бути зрозумілими іншим.

Бібліотеки – це дійсно ворота в майбутнє. Так що дуже шкода, що по всьому світу ми бачимо, як місцева влада розглядає закриття бібліотек як легкий спосіб зберегти гроші, не розуміючи, що вони обкрадають майбутнє, щоб заплатити за сьогодні. Вони закривають ворота, які повинні бути відкритими завжди.

Відповідно до недавнього дослідження Організації Економічного співробітництва та зростання, Англія – ​​це єдина країна, де населення старшого віку більш грамотне і більш численне, ніж населення молодшого віку, якщо порівнювати ці показники з іншими факторами, наприклад, гендер, соціально-економічні показники і тип зайнятості.

Говорячи іншими словами, наші діти і внуки не так грамотні, як ми, і їх менше, ніж нас. Вони менше здатні орієнтуватися в світі, розуміти його, вирішувати проблеми. Їх легше обдурити і заплутати, у них менше можливостей змінити свій світ, вони менш працездатні. Так, все вище перелічене актуальне. І Англія як країна впаде під натиском більш розвинених націй, тому що їй буде не вистачати кваліфікованої робочої сили.

Книги – це спосіб спілкуватися з мертвими. Це спосіб вчитися у тих, кого більше немає з нами. Людство створило себе, розвивалося, породило тип знань, які можна розвивати, а не постійно запам’ятовувати. Є казки, які старіші за більшість з країн, казки, які надовго пережили культури і стіни, в яких вони були вперше розказані.

Я вважаю, що у нас є відповідальність перед майбутнім. Відповідальність і зобов’язання перед дітьми, перед дорослими, якими стануть ці діти, перед світом, в якому вони будуть жити. Ми всі – читачі, письменники, громадяни – маємо зобов’язання. Мабуть, я спробую сформулювати деякі з них.

Я вірю, що ми повинні читати для задоволення, наодинці з собою і на публіці. Якщо ми читаємо для задоволення, якщо інші бачать нас за книгою, ми вчимося, ми тренуємо нашу уяву. Ми показуємо іншим, що читання – це добре.

Ми повинні підтримувати бібліотеки. Використовувати бібліотеки, заохочувати інших користуватися ними, протестувати проти їхнього закриття. Якщо ви не цінуєте бібліотеки, значить, ви не цінуєте інформацію, культуру або мудрість. Ви заглушуєте голоси минулого і шкодите майбутньому.

Ми повинні читати вголос нашим дітям. Читати їм те, що їх радує. Читати їм історії, від яких ми вже втомилися. Говорити на різні голоси, зацікавлювати їх і не припиняти читати тільки тому, що вони самі навчилися це робити. Робити читання вголос моментом єднання, часом, коли ніхто не дивиться в телефони, коли спокуси світу відкладені в сторону.

Ми повинні користуватися мовою. Розвиватися, дізнаватися, що означають нові слова і як їх застосовувати, спілкуватися зрозуміло, говорити те, що ми маємо на увазі. Ми не повинні намагатися заморозити мову, прикидатися, що це мертва річ, яку потрібно шанувати.

Ми повинні використовувати мову як живу річ, яка рухається, яка несе слова, яка дозволяє їх значенням і вимові змінюватися з часом.

Письменники – особливо дитячі письменники – мають зобов’язання перед читачами. Ми повинні писати правдиві речі, що особливо важливо, коли ми складаємо історії про людей, які не існували, або місця, де не бували, розуміти, що істина – це не те, що трапилося насправді, а те, що розповідає нам, хто ми такі. Зрештою, література – це правдива брехня, крім усього іншого.

Ми повинні не втомлювати наших читачів, а робити так, щоб вони самі захотіли перевернути наступну сторінку. Один з кращих засобів для тих, хто читає з неохотою – це історія, від якої вони не можуть відірватися.

Ми повинні говорити нашим читачам правду, озброювати їх, давати захист і передавати ту мудрість, яку ми встигли почерпнути з нашого недовгого перебування в цьому світі. Ми не повинні проповідувати, читати лекції, запихати готові істини в роти наших читачів, як птахи, які годують своїх пташенят попередньо розжованими черв’яками. І ми не повинні ніколи, ні за що на світі, ні за яких обставин писати для дітей те, що б нам не хотілося прочитати самим.

Ми повинні розуміти і визнавати, що як дитячі письменники ми робимо важливу роботу, тому що якщо ми не впораємося і напишемо нудні книги, які відвернуть дітей від читання і книг, то ми виснажимо наше майбутнє і ще більше принизимо їх.

Всі ми – дорослі і діти, письменники і читачі – повинні мріяти. Ми повинні вигадувати. Легко прикинутися, що ніхто нічого не може змінити, що ми живемо в світі, де суспільство величезне, а особистість менше ніж ніщо, атом в стіні, зернятко на рисовому полі.

Але правда полягає в тому, що люди змінюють світ знову і знову, особистості створюють майбутнє, і вони роблять це, уявляючи, що речі можуть бути іншими.

Озирніться. Я серйозно. Зупиніться на мить і подивіться на приміщення, в якому ви перебуваєте. Я хочу показати щось настільки очевидне, що його всі вже забули. Ось воно: все, що ви бачите, включаючи стіни, було в якийсь момент придумано.

Хтось вирішив, що набагато легше буде сидіти на стільці, ніж на землі, і придумав стілець. Комусь довелося придумати спосіб, щоб я міг говорити з усім вами в Лондоні прямо зараз, без ризику промокнути. Ця кімната і всі речі в ній, все речі в цій будівлі, в цьому місті існують тому, що знову і знову люди щось придумують.

Ми повинні робити речі прекрасними. Не робити світ гіршим, ніж він був до нас, не спустошувати океани, не передавати наші проблеми наступним поколінням. Ми повинні прибирати за собою, і не залишати наших дітей в світі, який ми так нерозумно зіпсували, обікрали і спотворили.

Ми повинні говорити нашим політикам, чого ми хочемо, голосувати проти політиків з будь-якої партії, які не розуміють ролі читання у формуванні справжніх громадян, політиків, які не хочуть діяти, щоб зберігати і захищати знання і заохочувати грамотність. Це не питання політики. Це питання звичайної людяності.

Одного разу Альберта Ейнштейна запитали, як ми можемо зробити наших дітей розумнішими. Його відповідь була простою і мудрою. Якщо ви хочете, щоб ваші діти були розумні, сказав він, читайте їм казки. Якщо ви хочете, щоб вони були ще розумнішими, читайте їм ще більше казок. Він розумів цінність читання і уяви.

Я сподіваюся, що ми зможемо передати нашим дітям світ, де вони будуть читати, і де їм будуть читати, де вони будуть уявляти і розуміти.

13 ФАКТІВ ПРО РОМАН ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША "ЧОРНА РАДА", ПРО ЯКІ ВИ НЕ ЗНАЛИ

 До 175 річчя  від дня публікації роману Пантелеймона  Куліша «Чорна рада» пропонуємо вам 13 фактів про роман, які ви не знали:

Сьомого серпня минає 200 років від дня народження Пантелеймона Куліша. В історію він увійшов, поряд із Тарасом Шевченком і Миколою Костомаровим, як діяч «Наддніпрянської Трійці», яка заклала підвалини розвитку модерної української культури. Він творець правопису «кулішівка», що ліг в основу сучасного. Здійснив перший повний переклад Біблії українською мовою (працю завершили Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький), переклав 13 п’єс Шекспіра, твори Байрона, Шилера тощо. Але, мабуть, найвідомішим його твором є перший історичний роман в українській літературі «Чорна рада», який надійно увійшов в освітню програму як обов’язкове чтиво. Тут стисло подано цікаві факти з історії створення цього роману, малознані або зовсім незнані не тільки широкому загалу, а й фахівцям.

1. Свій роман Куліш писав близько 14 років. Перша згадка про твір, ще тільки задум, датована 1843 роком, а вийшов він у світ 1857 року.

2. Роман «Чорна рада» існує у двох різномовних версіях ‒ українській і російській, тотожних за сюжетом, але відмінних у багатьох деталях і навіть сценах. Це два самодостатні твори, які вийшли в один і той самий рік, але в різних містах: український ‒ у Петербурзі, російський ‒ у Москві. І водночас ці тексти є вільними авторськими перекладами один одного.

Сторінка Кулішевого автографа «Чорної ради». 1846 рік. Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського

3. Спершу Куліш створив роман російською мовою ‒ у 1844‒1845 роках, а завершив на початку 1846 року. Відтак створив українську версію, і написав її дуже швидко, «на одному диханні» ‒ від березня до кінця літа 1846 року. Місцями він перекладав текст, а місцями писав наново, кардинально відходячи від російського протооригіналу.

Пантелеймон Куліш (1860 рік). Літографія Адольфа Мульєрона

4. Якби Куліша не заарештували навесні 1847 року у справі Кирило-Мефодіївського братства, українська «Чорна рада» неодмінно з’явилася б уже того року. Текст роману автор передав своєму товаришу Осипу Бодянському, професору Московського університету і редактору «Чтений в Обществе истории и древностей российских», де твір мав іти до друку. Цей текст у рукописі зберігся донині повністю, і він дуже сильно відрізняється від того, який відомий у публікації.

Ескіз ілюстрації, намальований Пантелеймоном Кулішем, до його ж роману «Чорна рада». 1855‒1856 роки. Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського

5. У своїх листах і в післямові до російського роману (статті «Об отношении малороссийской словесности к общерусской») Куліш позиціонує обидва твори ‒ український і російський ‒ як оригінал і переклад, водночас визнаючи за ними усі прикмети самодостатніх творів. Однак у дійсності, як бачимо, спершу було створено російський текст, а за ним український. Позиціонування українського твору до російського як оригінал і переклад зумовлювалося ідеологічними чинниками: письменник прагнув вивищити український текст над російським, поставивши його на чільне перше місце і відвівши російському місце другорядне.

Ескіз ілюстрації, намальований самим Пантелеймоном Кулішем, до його роману «Чорна рада». 1855‒1856 роки

6. Стаття «Об отношении...» ‒ знакова для української словесності. У ній письменник маніфестує право українців на власну літературу, заявляє про неї як явище, яке підносить на небувалий рівень. Статтю було писано як передмову до українського роману, але цензурні перешкоди завадили опублікувати з ним. Тому автор вирішив подати статтю як післямову до російського твору.

​7. Усі розділи в російському романі мають епіграфи (і вони в ньому були на всіх етапах опрацювання тексту), а в українському їх немає (і їх ніколи в ньому не було). Епіграфи істотно доповнюють текст і є посутнім авторським ключем до розуміння його національної проблематики. В епіграфах Куліш широко цитує рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», на той час крамольного, та поезії гетьмана Мазепи. Авторство обох він змушений був приховати, подавши їх як «Анонім». Особливо виразна цитата із Мазепиної «думи»:

«Всі покою щиро прагнуть

Да не в один гуж всі тягнуть –

Той направо, той наліво,

А все браття – то-то диво!

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати!

. . . . . . . . . . . . . . .

Зжалься, Боже України,

Що не вкупі має сини!»

Цей епіграф є ввідним до розділу, де описано перебіг «чорної ради».

8. «Чорну раду» Куліш планував випустити з ілюстраціями. Він сам зробив ескізи, а також залучив до створення малюнків Сергія де Бальмена (художника-аматора, рідного брата Шевченкового друга Якова де Бальмена). Пропонував також зробити малюнки й Шевченкові, однак той відмовився. Декілька Кулішевих ескізів до роману збереглися донині.

9. До початку квітня 1856 року Куліш перебував в обструкції: його твори мали проходити попередню експертизу жандармського ІІІ відділу. Щойно у квітні з нього було знято це обмеження, і він відразу подав українську «Чорну раду» на розгляд цензури. Цензором українського роману був російський письменник, історичний романіст Іван Лажечніков. Він не читав українською, тож Куліш для ознайомлення з текстом надав російський «переклад», де Лажечніков і робив цензурні помітки. Куліш задіяв впливових урядників, які поручилися за нього, і цензор дозволив твір ще вчора опальному письменникові майже без зауважень.

​10. Із назвою твору Куліш повсякчас вагався. Властиво, основна назва «Чорна рада» уже фігурувала від середини 1840-х років, а клопоту завдавала друга назва, у підсумку ‒ підназва. До останнього вона мала відрізнятися в російському та українському текстах. Наприклад, первісний український варіант: «Чорная рада, або Історія нещасливого 1663 року. Із старосвітських рукописів, із древніх козацьких архивів повиймав, зложив і написанію предав П. Куліш», або один із варіантів російського тексту: «Черная рада, или Малороссия в 1663 году».

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману «Чорна рада», 1949 рік

11. За 14 років, коли Куліш писав і проредаговував твір, він створив багато варіантів. Цілі розділи і сцени, які містилися в ранніх редакціях, не увійшли до фінального тексту. Наприклад, був вилучений великий розділ зі сценою в пекарні, де Шраменко зустрічається із Череванівною і відразу закохується в неї, або цілий розділ, присвячений подіям у Святій Софії. Усі ці зміни наявні в рукописах роману, які значною мірою збереглися до нині.

12. Від початку створення і до першого повного видання 1857 року російська версія «Чорної ради» мала чотири манускрипти. За час написання української версії автор створив шість рукописів, п’ять із яких переписав власноруч. Кожний рукопис спершу був біловим, але в перебігу редагування ставав чорновим, так що автор був змушений його переписувати знову і знову.

Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець

13. Усі сучасні публікації української «Чорної ради» містять численні похибки в текстах (російська востаннє з’явилася аж 1899 року). Є системна хиба цих публікацій ‒ вони здійснені за другим і останнім прижиттєвим виданням «Чорної ради», яке вийшло 1890 року у Львові, але без участі автора, а не за першодруком 1857 року.