Осінь у оповіданнях та казках Василя Сухомлинського
"Що найголовніше було у моєму житті?
Без роздумів відповідаю: любов до дітей"
В Сухомлинський
У вересні виповнюється 102 роки від дня народження українського вчителя, найвидатнішого педагога-гуманіста ХХ століття Василя Сухомлинського. До даної річниці наша бібліотека пропанує ознайомитися з чудовою добіркою казочок і оповідань
про осінню природу.
«Ви живете серед людей. Кожен ваш вчинок, кожне ваше бажання позначаються на людях... Робіть так, щоб людям, які оточують вас, було добре», – писав відомий український педагог і письменник Василь Олександрович Сухомлинський. Його перу належать 1500 оповідань і казок для дітей, що є животворним джерелом дитячого мислення, розвитку мови, розвитку особистості дитини.
Пропонуємо чудову добірку казочок і оповідань про осінню природу, що від них не може відірватися й дорослий, читаючи їх, а не тільки діти. Наскільки спокійно, точно, невимушено ведеться в них мова про красу рідного краю, що діти, навіть не задумуючись, отримують знання, переживають почуття, запам’ятовують чудові українські слова-назви всього чарівного. Василь Сухомлинський зазначав: «Любов до Батьківщини починається із захоплення красою того, що бачить перед собою дитина, чим вона милується, у що вкладає частку своєї душі».
Знайомтесь з добіркою, читайте дітям, захоплюйтесь і захоплюйте.
Як починається осінь
Осінь – дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня – Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне. Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою піднімається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь. Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть. Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють. А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах. Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.
Дід Осінник
У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Як тільки почує сумну пісню журавлів – курли-курли! – підводиться й каже:
– Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.
Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві. – Осінній туман,– кажуть люди. Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.
Осінь принесла золотисті стрічки
Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють.
Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки. Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце.
Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх – у зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.
Немов крило вивільги
Ми пішли до лісу подивитись на осіннє вбрання дерев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами! стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні зашепотять.
– Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до весни. Ось жовтий листочок – мов золота кульбабка. Весною клен був зачарований її красою. Запам’ятав. А як заснув, то й пригадав весну – листочок і пожовтів.
А там, бачите, листочок – мов ранкова зоря – рожевий і ласкавий. а цей – як вечірня заграва на вітряний день.
На цій гілочці — яскравий і красивий, немов крило вивільги. Мабуть, сиділа колись тут вивільга, а зараз приснилося кленові її крило.
Ми принишкли й милувалися красою. Усі наче боялися потривожити чарівний сон клена.
Де беруться срібні павутинки
Сидить старенька бабуся на сонці. А сонечко осіннє не пече, а тільки гріє ласкаво. Дивиться бабуся – в повітрі пливуть срібні павутинки. «Звідки вони пливуть, де вони беруться?» – питається бабусі внуча. А бабуся розповідає про ткача-павука. На високій тополі, що стоїть над шляхом, живе ткач-павучок. Сидить високо-високо, аж під самою хмарою. Ось як пливе біла хмаринка над тополею, то з неї сиплеться пух. Падає пух на тополю, а павучок ловить його й ловить. І пряде з пушинок тонесенькі ниточки. З ниточок тче собі гніздечко. А зайві ниточки падають із тополі й летять-летять.
Восени пахне яблуками
Тихий осінній день. У яблуневому саду літають джмелі. Ось вони помітили яблуко, що впало з дерева і лежить на землі. З яблука тече солодкий сік. Обліпили яблуко джмелі. Зайшло сонце. А в саду пахнуть яблука, нагріті сонцем. Десь заспівав цвіркун. Коли це з яблуні на землю впало яблуко – гуп... Цвіркун замовк. Пролетів сполоханий птах. Десь за лісом у нічному небі спалахнула зірка. Знову заспівав цвіркун.
Уже й місяць виплив на небо, а яблука пахнуть гарячим сонцем.
Яблуко в осінньому саду
Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим лист ком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.
Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
– Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.
– Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.
Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:
– Хай тобі буде яблуко, Ніно...
Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:
– Хай тобі буде яблуко, Олю...
Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість.
Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.
Осінні сни клена
Ми пішли до лісу подивитись на осіннє вбрання дерев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами! Стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні зашепотять. Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до весни. Ось жовтий листочок – мов золота кульбабка. Весною клен був зачарований її красою. Запам’ятав. А як заснув, то й пригадав весну – листочок і пожовтів.
Білі полотна
Це було восени. Світили зорі. Тихо стояв ліс. Заснули пташки. Перед самим світанком прийшла до лісу бабуся Морозиха. Принесла білі полотна, розіслала на зеленій траві. Забіліли галявини, аж посвітлішало в лісі. Сіра сова думала, що вже ранок, та й заховалася під сучок. Зачервоніло небо на сході. Зійшло сонечко. Де ж поділися білі полотна? Немає. Блищать на траві срібні крапельки роси. Де ж бере бабуся Морозиха стільки білих полотен? Чи принесе вона їх і цієї ночі? І хто їх тче – білі полотна
Ластівки прощаються з рідни краєм
Багато років під стріхою однієї хатини жили ластівки. Весною вони повертались з вирію, ластів’ят виводили, а восени відлітали в теплі краї. У хатині жили батько й мати, була в них дівчинка Оленка. Вона з нетерпінням чекала теплого весняного дня, коли з’являються ластівки. Це було для Оленки справжнім святом. Улітку дівчинка любила дивитись, як ластівки годують пташенят, вкладаються спати.
А восени, коли вони відлітали, Оленці ставало сумно: мовби розлучалася з дорогими друзями.
За кілька днів до відлітання ластівки збиралися великою зграєю, сідали на телефонних дротах напроти двору й довго там сиділи. Оленці здавалося, що ластівки сумують. Вона прислухалась до їхнього тривожного щебетання й думала: «Чому це вони так довго сидять?»
І маму спитала:
– Чому?
– Вони прощаються з рідною землею. Бо дорога до теплого краю далека й важка.
Оленка підходила до зграйки ластівок, що сиділи на дротах. Їй дуже хотілося, щоб ластівки і з нею попрощалися.
Відлітають лебеді
Тихий осінній вечір. Сіло за гору сонечко. Небо на заході пурпурове – завтра буде вітер. А сьогодні тихо-тихо. Коли це з-за лісу лунає тривожний крик: «Курли, курли...» Високо в небі летить зграя лебедів. Чого вони курличуть так тривожно? Здається, вони щось забирають із рідної землі. Пригадалась мені казка, що її розповіла бабуся: коли відлітають лебеді, вони своїми крильми сіють на землі печаль. Я вдивляюся в зграю, що летить. На тонких лебединих крилах грають пурпурові відблиски вечірньої заграви. Хіба печаль пурпурова? Вона ж блакитна, бузкова, як високі могили в степу. – А коли повертаються лебеді, що вони тоді сіють крильми?
